Читати розділ як текст
1. Мисливець за грозами
Сторінка 1
ЗОШИТ ДОСТАВОК 2
Гуні
ОФІЦІЙНИЙ.
«Офіційний» означає, що я читаю його першою. Офіційно. —Ю.
Зошит № 1 у мене закінчився: він повний. Цей мені дала Мара, власниця крамниці, з печаткою на обкладинці. Каже, що офіційні зошити не розмальовують. Побачимо.
Сторінка 2
РОЗДІЛ 1
Мисливець за грозами
У крамниці Мари є посилка, яка тремтить. З минулої суботи, щодня трохи дужче.
Я не збираюся її чіпати.
Остання, яку ми з Юлею доставили, була яйцем. Тепер це Крихта, дитинча дракона, яке повторює за мною все.
У крамниці навпроти мого дому лишилося дев’ятнадцять повернених. Та, що тремтить, поспішає більше за інших.
Це не страх: у суботу, о шостій вечора, буде гроза. Я шість разів перевірила прогноз. —Ю.
Сторінка 3
Хто отримує повернену посилку, мусить підписати етикетку чорнилом, що не стирається, як-от зеленим маркером Юлі. Інакше на світанку вона летить назад на свою полицю. Усі їх надсилає одна й та сама людина: R.
На посилці № 2 було двадцять три штампи ПОВЕРНЕНО.
Двадцять три. Я порахувала їх двічі. —Ю.
— Двадцять три рази я носила її сама, — сказала Мара. — І жодного разу під час грози.
Сторінка 4
У суботу о десятій Мара чекала на нас за прилавком із посилкою № 2. Тоньо вже був там: по суботах ми втрьох відбуваємо покарання в крамниці за те, що без дозволу доставили посилку № 1.
— Цю, — сказала Мара, — доставите ви. Сьогодні по обіді.
Юля підстрибнула так високо, що ледь не торкнулася таблички ЗАЛИШИЛОСЯ 19.
Сторінка 5
Мара поставила три умови й порахувала їх на пальцях:
Виходите о п’ятій, до грози, і залишаєтеся з Флорою, доки вона не мине.
Ваші родини й Флора вже знають.
Правило — те, що на етикетці: не відкривати до грому. Годиться тільки той, що просто над вами, а не далекі.
— А ти не йдеш? — запитала Юля.
— У мене тут справи, — сказала Мара й подивилася крізь вітрину: небо сірішало.
Які справи? —Ю.
Сторінка 6
Юля подивилася на мене.
— А тобі подобаються грози?
І я сказав те, що кажуть, коли так дивляться:
— Обожнюю. У моєму старому районі я був професійним мисливцем за грозами.
Що я сказав
Як було насправді
Професіонал з-під ліжка. —Ю.
Сторінка 7
Юля навчила мене рахувати грози в моєму зошиті, без дозволу, як завжди:
Те, що знаєш, лякає менше. —Ю.
Мені не треба було їх рахувати: я обожнюю грози. Але я все одно записав — про всяк випадок.
Сторінка 8
Тоньо прочитав етикетку через моє плече.
— БЛИСКАВКА не доставляє під час грози.
Він показав дрібний шрифт на рюкзаку.
— Грози ще немає, — сказала Юля.
Тоньо перечитав. Про «ще» там не було ні слова.
Дрібний шрифт був надто дрібний. —Ю.
І він пішов із нами.
О п’ятій я збігав додому по дощовик.
— Одягни помаранчевий, — сказала мама. — Ти точно хочеш іти? Бо ти ж, коли гримить…
— ДО ПОБАЧЕННЯ, МАМО!
«Бо ти ж, коли гримить…» ЩО? —Ю.
Сторінка 9
Ми перейшли Великий міст, коли небо вже було дуже чорним. Уночі його розводять для кораблів. Посередині Юля дуже серйозно помахала воді рукою: вони з каналом не ладнають.
Дуже далеко спалахнуло небо. Юля нарахувала тридцять слонів до грому.
Бррмм.
— До цієї блискавки приблизно десять кілометрів, — сказала вона. — За прогнозом гроза прийде близько шостої.
— Прогриміло! — сказав Тоньо. — Тепер уже відкриваємо?
Сторінка 10
— Цей не відкриває посилку, — сказала Юля. — Відкриває той, що на етикетці: він лунає одночасно зі спалахом, нуль слонів. Але його вже чути, і цього досить: в укриття!
Ми побігли до вулиці Канальної. Я вдав глухого.
— Це була гикавка? — запитала Юля.
— Ні, — відповів я. — Гик!
Це зі мною з дитинства, але лише від грому: після кожного грому на мене нападає гикавка, раз на три секунди. Коли гроза просто над головою, я не можу зупинитися. Це не страх: моє тіло робить це, не питаючи мене.
Це називається страх. —Ю.
Сторінка 11
Віра, яка доглядає драконів, чекала нас біля своїх дверей, що впритул до будинку Флори, тримаючи Крихту на руках: по суботах Крихта гуляє зі мною.
— Сьогодні лише до Флори: це її перша гроза, — сказала Віра й віддала мені її. — Вона повторює за тобою все, навіть те, що ти відчуваєш. Якщо злякається, не тягни її: вона вчепиться. Коли гроза мине, тричі стукни в мур, і я прийду по неї.
— Я нічого не відчуваю, — сказав я. — Я обожнюю грози.
Далеко прогриміло. Я гикнув. Крихта теж гикнула й пустила дим із носа.
— Усі всередину, швидко, — сказала Віра.
Сторінка 12
Будинок Флори — той із геранню: із її балкона на нас дивилися дві суботи тому, коли ми шукали двері Дому драконів, схожі на стіну.
Флора відчинила, ще до того як ми постукали, і подивилася на коробку, на небо й на Крихту.
— Дитинча Віри. Тільки хай не підсмалить мені папороті, — сказала вона. — Заходьте, бо йде дощ. І попереджаю: каміння я не підписую.