Читати розділ як текст
1. Та, яку не можна доставити
Сторінка 1
ЗОШИТ ДОСТАВОК
Гуні
ОСОБИСТЕ.
«Особисте» означає, що я читаю першою. —Ю.
На коробці № 14 після переїзду було написано КУХНЯ, але всередині не було жодної ложки. Там лежали цей зошит, шкарпетка і гумова жабка, яка нічия.
Сторінка 2
Та, яку не можна доставити
Я в цьому районі вже чотири дні і знаю цілу одну вулицю.
Мій план, як знайти друга:
Сказати «привіт».
Сказати щось цікаве.
???
Я застряг на пункті 2. А про пункт 3 — жодної ідеї.
Сьогодні вранці мене розбудило щось таке, що пролетіло повз моє вікно.
Сторінка 3
Це була посилка.
Потім пролетіла ще одна, і ще одна: дев’ять посилок у ряд, як качки. Вони перелетіли через вулицю і залетіли в поштову скриньку крамниці навпроти. (Інші одинадцять, як я дізнався потім, повернулися раніше, поки я спав.)
Сторінка 4
Тепер у мене був пункт 2: «Я бачив, як літають посилки».
Це не цікаво. Таке буває дуже часто.
Цю записку написала Юля — дівчинка, з якою я познайомився сьогодні ж уранці в крамниці навпроти. Вона пише зеленим, а те, що вона пише зеленим, не стирається. Я пробував.
Я натягнув смугастий светр поверх піжами і перейшов вулицю.
— Усі повернулися, — сказала відьма. — Знову.
Сторінка 5
Відьму звуть Мара. У неї є крамниця неможливих доставок і печатка, яка світиться.
Юля пояснила мені це в моєму власному зошиті, не спитавши дозволу:
Так жодна посилка не губиться. І не доставляється.
Сторінка 6
На полиці — повернені: двадцять посилок, які ніхто не зміг доставити. Усі від тієї самої людини.
— Хто це — R.? — запитав я.
— Хтось із дуже поганим почерком, — сказала Мара. І більше нічого.
Дев’ятнадцять повернених склала в мішок: тієї ночі везла піаніно на маяк, спробує ще раз з усіма, повернеться на світанку. Залишилась тільки одна.
— Цю не можна, — сказала Мара. — Лише одне правило: НЕ ЧІПАЙТЕ ПОЛИЦЮ.
— Звісно, — сказала Юля.
Сторінка 7
Коли двері зачинилися, Юля оглянула мене з голови до ніг.
— А ти вмієш доставляти?
І я сказав те, що кажуть, коли хочуть мати друга:
— Так. У моєму старому районі я був професійним кур’єром.
Що я сказав
Як було насправді
Професіонал для собак.
Сторінка 8
Юля дістала єдину посилку, що залишилася: № 1, ту, яку не можна доставити. У неї трохи тремтіли руки. У мене теж, хоча я приховував це краще: помітно було тільки те, що я вдягнув светр задом наперед.
— Якщо ми доставимо її до світанку, — сказала Юля, — Мара побачить, що я вмію доставляти повернені.
— А якщо ні?
— Тоді вона сама повернеться, ніби нічого й не було.
Мені це здалося чудовим планом, авжеж: я ще не знав, що всередині.
Сторінка 9
Задзеленчав велосипедний дзвінок, і за вітриною з’явився хлопець у шоломі й з жовтим рюкзаком: ДОСТАВКА «БЛИСКАВКА». ЗА ДЕСЯТЬ ХВИЛИН АБО БЕЗКОШТОВНО.
— «Неможливі доставки»? — сказав він. — Єдине, що тут неможливе, — це щоб ви хоч щось доставили.
Тоньо. Дуже швидко доставляє дуже нудні речі.
— А от сьогодні ми доставимо оце, — сказала Юля. Тоньо прочитав «Дім драконів» і так реготав, що в нього впав шолом.
Сторінка 10
Намалював мапу доставки — так роблять професійні кур’єри.
Сторінка 11
Вулиця Канальна, 7 — це був не будинок. Це була стіна.
Гладенька стіна, без дверей і без вікон, і тільки дуже низько, майже біля самої землі, — латунна табличка з отвором дивної форми.
— Може, це поштова скринька, — сказав я. Але посилка туди не влазила.
Сторінка 12
Ми спробували зі стіною все:
Постукати
Покричати
Зазирнути зверху
Здатися
Пані, яка поливала герань, дивилася на нас із балкона сусіднього будинку.
— Ця посилка приходить сюди вже багато років, — сказала вона. — І завжди йде так само, як прийшла.
Сторінка 13
Було холодно, і Юля ще раз прочитала етикетку.
— Тут написано «Тримати в теплі», а вона роками лежить на крижаній полиці.
Я тут новенький. Коли десь написано «тримати в теплі», я тримаю в теплі.
Я сховав посилку під светр, ми знову перейшли Великий міст, і я сів на решітку біля пекарні Елії, через яку виходить повітря з печі.
Ти схожий на вагітну поштову скриньку.
Сторінка 14
Ми просиділи так довгенько: пахло хлібом, а я почав пітніти. І тут щось легенько стукнуло мене в живіт: ТУК.
— Це був твій живіт? — запитала Юля.
— Мій живіт не робить ТУК.
І посилка на мене подивилася.