Читати розділ як текст
4. Ще один крок
Сторінка 39
Ще один крок
Дитинча затихло лише в довгому ящику для хліба, а нести його треба рівно: удвох, один за одним, за обидва кінці. Елія ступила на дошку, і та рипнула: дорослого не витримає, а двох дітей — так. Пускати нас самих вона не хотіла, та пішки іншої дороги не було. Сказала, що не піде, поки не побачить нас на тому боці, і ввімкнула ліхтарик.
— Я піду попереду, — сказала Юля. — Спиною вперед. Тоді я не бачитиму води.
Вона ще трохи подумала.
— Але тоді я не бачитиму, куди ступаю.
— Я тобі казатиму, куди ступати, — сказав я.
Сторінка 40
Ми потренувалися на березі. Капітани кораблів віддають накази, тож я віддавав накази.
Ми вирішили говорити звичайними словами.
Сторінка 41
Юля піде спиною вперед і не бачитиме дороги, а я бачитиму. Тому я казатиму їй лише ОДНЕ слово за раз. Ми вибрали три:
Дитинча не запропонувало жодного: воно повторювало за мною, як я гризу нігті.
Сторінка 42
— Крок, — сказав я, і Юля зробила маленький крок назад.
— Крок.
Деревина рипнула, і Юля міцніше стиснула пальці, але ящик і далі був рівно.
Сторінка 43
На півдорозі Юля перестала мене слухати: вона дивилася на воду через плече.
— Стій.
Ми завмерли.
— Я боюся спіткнутися, — сказала вона дуже тихо. — Не хочу впустити ящик.
Сторінка 44
Мені теж було страшно, але дитинча дивилося на мене. Якщо я тремтів, воно тремтіло, а якщо я дихав швидко, воно теж.
Тож я дихав повільно, і воно теж.
— Я не відпущу свою ручку, — сказав я Юлі. — А якщо треба буде, поставимо ящик разом.
Сторінка 45
— Гаразд. Крок.
Цього разу я чекав, поки Юля закінчить кожен крок, і лише тоді просив наступний.
І тут повз пролетіло щось синє: бабка.
Дитинча захотіло її торкнутися і розгорнуло крило за край ящика.
— ДОЛУ! — закричала Юля.
Сторінка 46
Ми разом опустили ящик. Бабка полетіла, а ящик залишився.
Останній відрізок ми пройшли крок за кроком. Коли ми дійшли до того берега, Юля сіла на землю. Елія, яка все ще стояла на іншому кінці кладки, подала нам знак ліхтариком і пішла до своєї печі.
Мости мені більше подобаються здалеку.
Сторінка 47
Наприкінці кладки на нас чекав хтось, спершись на велосипед.
— Я приїхав через автомобільний міст, — сказав Тоньо. — Сорок хвилин. Хочу побачити цей Дім.
БЛИСКАВКА їхала сорок хвилин. Записую.
Сторінка 48
Ми повернулися до стіни. Уночі вона була ще більше стіною.
Юля постукала, і Тоньо теж. А я приклав долоню до стіни, щоб подумати, як роблю завжди.
Дитинча, яке повторювало за мною, приклало лапу до стіни.
Просто до латунної таблички.
Сторінка 49
Дім драконів не мав дверей.
Він мав ключ, і цим ключем був дракон.
Сторінка 50
Нас вийшла зустріти рудоволоса жінка з ліхтарем.
— Нарешті, — сказала вона. — Я Віра, і я багато років чекаю на цю посилку.
Тоньо не міг вимовити ні слова, і я вперше бачив його таким.
Віра подивилася на дитинча, дитинча подивилося на мене, а я подивився на Віру.
Віра стала серйозною.
— Ой, ні. Це дитинча не може тут залишитися: воно вже когось вибрало.